Уроки державної мови Уроки державної мови Уроки державної мови
 
НАЗАД ЗМІСТ ВПЕРЕД

Кличний відмінок

Розгортаю збірку “Найкращі пісні України” і тішуся: як же ласкаво, ніжно вміють наші люди через спів звертатися до всього живого, до явищ природи, до предметів, які персоніфікуються. Засвідчують це вже назви народних перлин: “Ой дівчино, шумить гай”, “Гей, чого, хлопці, славні молодці?”, “Ой гиля-гиля, гусоньки, на став”, “Ой, зійди, зійди, ясен місяцю”, “Плавай, плавай, лебедонько”, “Ой вербо, вербо”, “Ох і не стелися, хрещатий барвінку”...

І український фольклор, і літературна класика оддавен пильно дотримуватися кличного відмінка, або, як його ще називають мовознавці, вокатива. Упродовж століть витворено великий арсенал мовних засобів для звертань, здатних задовольнити найвибагливіші смаки. При іменникові у формі кличного відмінка ставили прикметники, займенники, вигуки, непоширені й поширені прикладки. Згадаймо Шевченкові рядки:

Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий!

О думи мої! О славо злая!

А ти, моя Україно,

безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

з хмари на розмову.

Петрусю! Друже мій єдиний!

Моє ти серце!

Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань, надає їм української національної специфіки та колоритності. Може, це найбільше стривожило більшовицьких ідеологічних наглядачів, і з граматик, виданих у радянські часи, “крамольний” відмінок викинули, дозволяли при звертанні замість нього вживати іменники у формі відмінка називного. І цілком справедливо дорікав Максим Рильський: “Сахаються у нас також і кличного відмінка, що становить одну з особливостей української мови... Мені, приміром, просто-таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні “дорогий наш учитель”, бо все моє українське єство тягнеться сказати “дорогий наш учителю”.

Отже, система відмінків української та російської мов стала однаковою. Бо в російській, як відомо, кличного відмінка немає (винятки — Господи, Боже, Отче наш). Але борці за культуру рідної мови обстоювали законні права цієї повноцінної граматичної категорії — засобу живого спілкування, і у виданнях років незалежності її знову бачимо на своєму місці. Однак у самому спілкуванні часто чуємо: “Микола, здрастуй”, “Василь, підтримай”, “Світлана, підійди”, “Олег, напиши”, замість Миколо, Василю, Світлано, Олегу (а не Олеже). Нехтувати кличним відмінком — невибагливо, без поваги ставитися до свого й чужого мовлення.

Не менш важливо правильно утворювати форми цього відмінка. Його мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині кличний відмінок дорівнює називному. Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте.

А тепер конкретніше. У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о (тверда група): дружино, перемого, сестро; -е (м’яка та мішана групи): воле, земле, Катре; -є (іменники м’якої групи після голосного та апострофа): Маріє, мріє, надіє, редакціє, сім’є, а також Іллє; -ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю, тітусю.

Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок,-к), власні імена з основою на г, х, к і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвігу, читачу, товаришу; також діду, тату й под. Закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю. Утворення типу Андріє, Юріє, Ігоре, наголошує відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові.

На -е закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар’яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне), частина іменників м’якої групи на -ець: (женче — від жнець, хлопче, шевче — від швець), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше). У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, такі іменники вживаємо в кличному відмінку: брате Петре, тітко Марфо, колего Іване. А якщо до звертань входять ім’я та по батькові, форму цього відмінка мають обидва компоненти: Володимире Петровичу, Надіє Власівно, Валентине Кузьмичу (або Кузьмовичу), Галино Сергіївно. У звертаннях, де є загальна назва та прізвище, у формі кличного відмінка виступає перше слово, а друге — в називному: товаришу Іваненко, депутате Семенчук, кореспонденте Корольов. Коли ж у звертанні лише загальні назви, то їх обох подаємо в кличному відмінку: пане лейтенанте, добродію ювіляре. Хоч автори нового “Українського правопису” вважають, що друге слово може мати і форму називного: пане лейтенант, добродію ювіляр.

Підготував Борис РОГОЗА, ”Хрещатик”

 
НАЗАД | ЗМІСТ | ВПЕРЕД

© Редакція газети "Хрещатик" Тел./факс: (044) 235-3260. E-mail: info@kreschatic.kiev.ua