Уроки державної мови Уроки державної мови Уроки державної мови
 
НАЗАД ЗМІСТ ВПЕРЕД

Відповідаємо на запитання читачів

“Яку назву вживати: Бєларусь чи Білорусь?”

Ось що пише мовознавець Олександр Пономарів: “Як тільки комусь із керівників Білорусі заманулося, щоб усі називали їхню країну Бєларусь, то першими відгукнулися українські засоби масової інформації. Ті, хто каже “Бєларусь”, гадають, начебто вони цим виявляють повагу до Білорусі. Але ж не можна цього робити коштом такої самозневаги, нехтуючи власну історію, культуру, традиції свого народу. Адже, скажімо, поляки писали й писатимуть, вимовляли й вимовлятимуть Бялорусь, а греки навіть Левкоросія (від левкос — “білий”). І це аж ніяк не принижує ні білорусів, ні їхньої незалежності. Не варто й нам запроваджувати написань, котрі не відповідають ні лінгвістичним, ні логічним законам. Бо якщо Бєларусь, то тоді треба й бєларуси, бєларуська мова і т. д. Так можна зайти дуже далеко. Аби догодити, наприклад, німцям (бо ж вони не німі!), почнемо називати цей народ дойчами, а їхню країну Дойчландією або Германією (як нерідко можна почути по Українському радіо й телебаченню). Та найкраще згадати, що ми народ із давніми історичними традиціями, що про білорусів ми дізналися не після Біловезької наради. І називати їх, як і раніше, білорусами, їхню мову — білоруською, а їхню Вітчизну — Білоруссю”.

* * *

“Яку форму має дієслово чистити в 2-й особі множини наказового способу — чистьте чи чистіть?”

Оскільки в 2-й особі однини наказового способу дієслово чистити має форму чисть, то в 2-й особі множини воно закінчується на -те: чистьте.

* * *

“Як грамотніше: стелиться чи стелеться?”

В українській мові є два дуже близьких дієслова, фактично варіанти того самого слова — стелитися і слатися. Від стелитися 2-га особа однини теперішнього часу — стелиш, а від слатися — стелеш. Тобто стелитися — дієслово другої дієвідміни, слатися — першої. Саме тому існують і дві форми в 3-й особі однини теперішнього часу: стелиться й стелеться.

* * *

“Як слід писати: по-соціал-демократичному чи по-соціалдемократичному?”

Якщо складний прислівник утворено від складного прикметника (соціал-демократичний) за допомогою префікса по- і суфіксів -ому або -и, то він пишеться з одним дефісом: по-соціалдемкратичному.

* * *

“Як сказати: два з половиною раза чи два з половиною рази?”

Кількісний іменник раз у поєднанні з числівником та іменником половина має форму рази (два з половиною рази). Якщо цей самий числівник виражений десятковим дробом, то раз набуває форми родового відмінка: два й п’ять десятих раза.

* * *

“Чи нормативне словосполучення відігравати значення?”

Оскільки вислів відігравати роль семантично тотожний зворотові мати значення, їх іноді плутають, утворюючи неправильне сполучення відігравати значення. Ще одна поширена стилістична помилка: вживають вислів відігравати функцію замість виконувати функцію.

З фразеологізмом відігравати роль часом трапляється й така трансформація: деякі мовці відігравати замінюють дієсловом грати і припускаються вже іншої похибки. Сказати це не грає ролі не можна. Зворот грати роль доречний у застосуванні до акторів або до людей, які видають себе за когось: “Степан грав роль великого начальника”, тобто прикидався ним.

* * *

“Чи треба паралельно вживати слова туристський і туристичний?”

Варіант туристський перекриває значення туристичний, сполучаючись зі всіма словами, що стосуються туризму. Це професійний термін, яким широко послуговуються міжнародні організації: туристська галузь (потенціал, центри, об’єкти, діяльність, компанії, представництва, послуги, середовище, практика, проекти, зв’язки, кадри, індустрія, комплекс, ресурси).

Варіант туристичний неприродний з низкою лексем, які змістово поєднуються з поняттям “турист”: база, табір, вогнище, стежка, маршрут, путівка і т. ін. Цього “конкурента” силоміць нав’язали нашій мові. Тепер тільки й чуєш: туристична агенція, туристична фірма, туристичне бюро. А в спеціальній літературі про туризм різнобій: одні автори пишуть туристський, інші — туристичний. Треба відновити справедливість, щоб прикметник туристський, як і колись, охоплював усе коло понять про цю галузь.

* * *

“Як правильно: автор піднімає, порушує чи розв’язує проблеми?” По-перше, наголошувала лінгвіст Євгенія Чак, ці слова за змістом не тотожні: перші два — піднімати, порушувати — означають “привернути увагу до якогось питання, справи,” а третє — розв’язувати — “вирішувати їх”. Порушення проблеми ще не означає її розв’язання. Тому в один семантичний ряд ставити ці дієслова не можна.

По-друге, у сполученні з словами питання, проблема, справа, клопотання за нормами сучасної літературної мови, коли йдеться про значення “пропонувати для обговорення, розв’язання”, вживають дієслово порушувати або його контекстуальні синоніми ставити, висувати, розпочинати тощо. Однак використання лексеми піднімати замість порушувати нині сприймається як стилістичне відхилення.

Отже, краще сказати: “автор порушує проблеми...” або (з іншим значенням) “автор розв’язує проблеми...”

* * *

“Чи виступає в множині іменник жах?”

Є слова, що їх здавна повелося вживати тільки в однині. До них належать переважно ті, які позначають людські емоції: любов, кохання, тугу, смуток, сум тощо. Адже не кажемо: “Петренко відзначався любовами до багатьох людей” або “Щеміло серце від великих смутків”. Виняток становить хіба що іменник страх (у Марка Вовчка знаходимо: “Не нагадуй про страхи — поминули вони”).

Слово жах означає “надзвичайний страх”: “Тоді латинців жах напав” (Іван Котляревський). А страхіття передає зміст “чудовисько, потвора, яка наганяє страх на людей”. Нерідко воно є синонімом іменника жах, який у множині не виступає. Тому відповідно до російського звороту ужасы войны треба писати страхіття війни, а не жахи війни (так кажуть ті, хто не в ладах з українською мовою).

“Як правильно: рубльовий чи рублевий?”

Коли Радянський Союз розпався, нові незалежні держави, що постали на його теренах, запровадили національні валюти, а Росія успадкувала рубль. Ми вживаємо цю назву без перекладу, однак виникла проблема з утворенням прикметника. Деякі засоби масової інформації вподобали форму рубльовий. Але вона суперечить нормам української мови, за якими прикметники такого зразка мають наголошений суфікс -ев, а не -ьов: кришталь — кришталевий, мигдаль — мигдалевий, сталь — сталевий. Отже, єдино можлива форма рублевий. Рублева готівка, рублева зона, рублева маса.

* * *

“У 11-томному академічному та й інших словниках я не побачив дієслова співставляти. Як це розуміти?”

А так, що його нема в нашій літературній мові. Люди, котрі користуються калькою з російської співставляти (від сопоставлять), роблять помилку. Бо є давні українські відповідники зіставляти й порівнювати, що передають те саме поняття. Синонімічність цих дієслів сприяла закріпленню в них однакової сполучуваності. Звичайно вони керують прийменниково-відмінковою формою з плюс орудний відмінок. Наприклад: “По суті справи грип сьогодні можна порівняти хіба що з легеневою чумою середніх віків” (Юрій Щербак), “Надто дужі були враження минулої ночі, коли зіставити їх з подіями попереднього дня” (Юрій Смолич).

Колись лексему порівнювати поєднували здебільшого з родовим відмінком іменників та прийменником до. Про це свідчать твори Панаса Мирного, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського. Переважало таке керування й у мові 20—30 років ХХ ст. Так, у Юрія Яновського читаємо: “Дубка порівняти до шхуни”. Сучасній мовній практиці воно не властиве.

* * *

“Чи є відмінність між значенням слів царський і царствений?”

Царський — належний цареві, переносно — розкішний, багатий. Царський дім, царське самодержавство, царські розкоші.

Царствений (з одним н) — сповнений гідності; величний. Царствений вигляд, царствена хода.

Таким чином, ці прикметники близькі звучанням, але розрізняються семантичними відтінками.

* * *

“Як слід сказати: згідно рішення чи згідно з рішенням?”

Щоб передавати поняття відповідності синтаксичними засобами, сучасна українська мова має дві нормативні прийменниково-відмінкові форми: згідно з плюс орудний відмінок іменників, відповідно до плюс родовий відмінок іменників. “Спав згідно зі статутом — сім годин” (Дмитро Ткач), “Відповідно до завдань оновлювалися й кадри” (з газети).

Форми іменників із прийменниками згідно з та відповідно до характерні для офіційно-ділового, наукового стилів. Буває, що згідно помилково сполучають з давальним або родовим відмінком: згідно рішення, згідно протоколу. Треба: згідно з рішенням, згідно з протоколом. Неправильні конструкції типу відповідно з планами і згідно до планів. Не відповідає сучасній літературній нормі також форма іменників з прийменником у відповідності з (калька з російської мови в соответствии с).

* * *

“Чи можна вживати паралельно слова збігатися і співпадати?”

Недоладними, позбавленими внутрішньої форми вважають мовознавці дієслово співпадати й утворений від нього іменник співпадіння. Адже префікс спів- (відповідник старослов’янського со-) трапляється переважно в назвах осіб, котрі з кимось щось роблять, чи дій, які виконуємо разом: співавтор, співвидавець, співдоповідач, співнаймач, співпрацівник, співрозмовник, співучасник, співтворчість, співучасть тощо. Якщо взяти на допомогу здоровий глузд, то кальку співпадіння, влучно зауважила лінгвіст Олександра Сербенська, можна тлумачити хіба що як “спільне з кимось падіння”.

Натомість маємо лексеми, які цілком відповідають значенням російського совпадать: збігатися (“Думка директора збігається з думкою його підлеглих” — з газети), сходитися (“Дивувались трохи, що слова проповіді й вчинки батющині не зовсім сходяться якось” — Михайло Коцюбинський), зійтися (“От бачиш, се випадок нещасливий,— він мовив навмання, не знав, що вигад зійдеться з правдою” — Леся Українка).

Такими лексемами й годиться користуватися, а не творити без потреби недолугих неологізмів на кшталт співпадати, співпадіння.

* * *

“Коли у словах іншомовного походження приголосні подвоюються, а коли — ні?”

Подвоєння немає у загальних назвах іншомовного походження: акумуляція, бароко, беладона, бравісимо, ват (хоч Ватт), група, гун (гуни), комуна, лібрето, піанісимо, піцикато, стакато, фін (фіни), фортисимо, шасі тощо. Зберігається воно (як виняток) в окремих назвах: аннали, бонна, ванна (ванний), мадонна, манна (манний), мотто, нетто, пенні, тонна, білль, булла, вілла, мулла, мірра і т. ін.

При збігові однакових приголосних префікса і кореня подвоєння маємо лише тоді, коли в мові вживається паралельне непрефіксальне слово: апперцепція (бо є перцепція), імміграція (бо є міграція), інновація (бо є новація), ірраціональний (бо є раціональний), ірреальний (бо є реальний), контрреволюція (бо є революція), сюрреалізм (бо є реалізм). Якщо непрефіксальне слово своїм змістом далеко відходить від префіксального (напр.: нотація — анотація, конотація), приголосний не подвоюється на письмі.

Подвоєні приголосні зберігаються в географічних, особових та інших власних назвах: Андорра, Гаронна, Голландія, Калькутта, Марокко, Міссурі, Ніцца, Ренн, Яффа; Бетті, Джонні, Мюллер, Руссо, Торрічелі, Фламмаріон, Шиллер. А також у всіх похідних словах: андоррський, марокканець, яффський.

* * *

“Чим пояснити, що іменник ІІ відміни кінь у родовому відмінку множини має форму коней? Адже іменникам цієї відміни притаманне закінчення -ів?”

Закінчення -ей замість граматично зумовленого -ів мають кілька іменників чоловічого роду: кінь, гість, гріш. Таке відхилення з’явилося під впливом відповідних форм іменників ІІІ відміни: ночей, печей, тіней.

“Які професії виступають у жіночому роді?”

Пошлемося на мовознавця Євгенію Чак. Багато назв жінок за професією, заняттям, становищем у суспільстві, писала вона, утворюється додаванням певного суфікса до того самого кореня, який мають і відповідні чоловічі найменування. Наприклад: фрезерувальник — фрезерувальниця, вчитель — вчителька тощо. Проте є ряд відхилень від цього положення. Деякі назви професій та звань існують лише у формі чоловічого роду: токар, слюсар, адвокат, інженер, доктор, доцент, монтер. Інші тільки у формі жіночого роду: праля, покоївка. Кравчиха — це жінка, яка шиє вбрання, і (друге значення) дружина кравця. Зате швачка шиє не взуття, як швець, а плаття або білизну; дружина шевця — не швачка, а шевчиха. Білетерша — не обов’язково дружина білетера, насамперед це найменування жінки, що обіймає посаду білетера. Іменник рахівник означає особу і жіночої, і чоловічої статі (рахівниця — не жінка-рахівник, а прилад для лічби). Серед лексем іншомовного походження більшість не утворює спеціальної форми для назви професії особи жіночої статі: хірург, режисер, терапевт, декан. Дізнатися, що йдеться саме про жінку, можна з контексту (вживання імені й прізвища, дієслова в минулому часі, приміром: “Конструктор Ніна Кузьминська закінчила проект). Але від деяких слів чоловічого роду існують і досить поширені утворення жіночого роду: автор — авторка, дипломант — дипломантка, дисертант — дисертантка.

Проте слід пам’ятати, що відповідне слово в чоловічому роді має більш загальний характер. І коли мовиться про офіційну назву звання, посади або ознаку чи вимогу, що стосується всіх, хто виконує цю роль чи роботу, треба подавати згадану лексему в чоловічому роді: “Учора ми познайомилися з молодою професоркою університету Іриною Шульженко”. Але: “Як професор (а не професорка) і керівник (а не як керівниця) кафедри вона проводить величезну наукову роботу”.

Ще один приклад: майже в кожній установі є посада секретаря. Так вона й іменується офіційно — за штатним розкладом, у наказах. Однак у побутовому, неофіційному мовленні переважно використовують іменник секретарка: “зайшла секретарка”, “спитайте у секретарки” тощо. Якщо слово секретар означає не технічну посаду, а адміністративну чи виборну, воно вживається в чоловічому роді навіть тоді, коли її обіймає жінка: “Говорив з ученим секретарем (а не з ученою секретаркою) інституту Раїсою Федченко”.

Отже, зваживши на застереження, варто широко користуватися такими утвореннями жіночого роду, як авторка, бібліотекарка, лікарка, кондукторка, касирка.

* * *

“Чи взаємозамінні слова диктант, диктовка, диктування?”

Диктант у нас виступає у двох значеннях. То передусім відтворений на письмі текст, сприйнятий тим, хто пише, на слух із уст іншої людини. А також вид навчальної роботи.

Семантично розрізнити зміст іменника диктант у місцевому відмінку однини й множини можна таким чином: коли йдеться про текст, це слово вживають з прийменником у (в) (“У диктанті п’ятикласника не виявлено помилок”), а коли мають на увазі вид навчальної роботи, вдаються до прийменника на (“На диктанті побувала завпед школи”. У такому разі можлива й паралельна конструкція з родовим відмінком — під час диктанту. Якщо ж треба передати процес написання чогось, послуговуються словосполученням під диктовку, а не під диктант. “Листа цього пише під мою диктовку медсестра Ліда...” (Олесь Гончар). У переносному значенні під диктовку використовують, коли хочуть показати несамостійність чиїхось дій. Наприклад, “Маріонеткові уряди все роблять під диктовку своїх хазяїв”.

Але якщо в реченні наголошується не спосіб повідомлення тексту, а перебіг цього процесу, то вживають віддієслівний іменник диктування. “Диктування (а не диктовка) по районному радіо матеріалів телеграфного агентства тривало годину”.

* * *

“Чому неправильний вислів передовий авангард?”

Авангард походить з французької мови, де компонент avant означає “попереду” і garde — “охорона”. Іменник використовують на позначення підрозділу (частини), що під час пересування військ перебуває перед головними силами. Переносно: передова частина суспільства. Вислів передовий авангард є тавтологічним, і тому вживати його не слід.

* * *

“У чому відмінність між словами викопний і викопаний?”

Перше з них прикметник, а друге — дієприкметник. Та головне — ці слова не взаємозамінні.

Викопний — належний до минулих геологічних епох. Викопні організми.

Викопаний (від викопати) — видобутий із землі, з-під снігу і подібне.

Викопаний корч.

* * *

“Яке з цих дієслів — тягнути чи тягти — нормативне, а яке — ні?”

У сучасній літературній українській мові обидві форми вважаються нормативними і вживаються паралельно.

* * *

“Чи можна користуватися словом найостанніший?”

Така форма можлива, хоча найвищий ступінь утворюється від якісних прикметників, а це відносний.

* * *

“Як пишеться лексема напівсили — разом, через дефіс чи окремо?”

Попри те, що прислівник не фіксують українські правописи, подавати його треба як одне слово.

* * *

“Чи є тотожними дієслова закінчувати та завершувати?”

Закінчити називає кінець різноманітних дій, видів роботи, навчання людини тощо. “Хочу закінчити ще хоч одно оповідання” (Михайло Коцюбинський). Фразеологізм закінчити життя (вік) означає “померти”. Аналогічне змістове наповнення має завершити. Однак воно передає більш абстрактне значення. Так, завершити навчання, освіту, курс, але закінчити школу, університет.

Тому називати ці дієслова тотожними не бажано.

* * *

“Чи рівноцінні сполучення завзятий, запеклий, жорстокий з іменником боротьба?”

Завзятий характеризує стійкість і наполегливість у дружньому або нейтральному змаганні; запеклий — у боротьбі з ворогом. Прикметник жорстокий позначає негуманність методів ведення боротьби і тому замість перших двох вживатися не може.

“Як правильно: пам’ятник Грушевського чи Грушевському, погруддя Ковпака чи Ковпаку, бюст Тичини чи Тичині?”

Треба казати і писати: пам’ятник Грушевському (Лесі Українці, Франку), погруддя Ковпака (Вернадського, Богомольця). А слово бюст у значенні “скульптурне зображення людини до пояса” вживати не бажано.

* * *

В “Уроках...”, які веде газета “Хрещатик”, часто мовиться про бездумне калькування в нас російських висловів. Наприклад: совершить преступление — вчинити злочин, обеспечить безопасность — забезпечити безпеку. Розумію, що ці конструкції тавтологічні. А як зробити їх нормативними?”

Замінити один із компонентів словосполучень синонімічним відповідником: скоїти злочин, гарантувати безпеку.

* * *

“Яке закінчення в орудному відмінку має чоловіче прізвище Логвин?”

До іменникових, а не прикметникових утворень належать в українській мові прізвища з суфіксом -ин, що на час виникнення були назвами осіб за національністю (Волошин, Грузин, Литвин, Русин, Турчин, Угрин). Сюди відносять і прізвище Логвин, котре походить від чоловічого особового імені.

В орудному відмінку однини чоловічі прізвища цього типу закінчуються на -ом (а не -им, як прикметникові): Логвином, Русином, Сербином, Турчином. У давальному та місцевому відмінках вони мають паралельні форми: Волошину й Волошинові, Угрину й Угринові, що не характерне для деяких прізвищ прикметникового походження (Пушкіну, а не Пушкінові, Ільїну, а не Ільїнові).

* * *

“Чи є відмінність у вживанні слів запитання і питання?”

Коли йдеться про звернення, яке потребує відповіді, пояснення, надають перевагу лексемі запитання, а коли про якусь проблему, що її слід розв’язати чи дослідити, вдаються до слова питання. Його використовують і в граматичній термінології: знак питання, а не знак запитання, питальне речення, а не запитальне.

* * *

“Чи можна вважати взаємозамінними дієслова спиратися й опиратися?”

Ні, не можна. На сучасному етапі розвитку літературної мови дуже помітна тенденція розрізняти семантику цих слів: спиратися і в прямому, і в переносному значенні — “використовувати щось як опору (фізичну, технічну, моральну, теоретичну)”, опиратися — “чинити опір”, “не піддаватися”, “опинатися”. Така тенденція, безперечно, прогресивна: вона сприяє тому, щоб висловлення стало точнішим.

* * *

“Вряди-годи в засобах масової інформації натрапляєш на слово зрідні. А чи українське воно?”

Це невдала калька з російського сродни, яку не ввів до свого реєстру жоден словник. Українська літературна мова в такому разі вдається до дієслова з іменником або з прикметником та іменником: бути (доводитися) родичем, бути ріднею, рідний брат (рідна сестра) комусь чи чомусь. “Вони йому родичі: дідового сусіда молотники” (жартівлива приповідка), “Його жінка — то рідна сестра (а не зрідні) відьми!” (з живих уст).

* * *

“Коли вживають дієслово нервувати, а коли нервуватися?”

Часом нервувати використовують у не властивому йому значенні: “Вона помітно нервувала і час від часу зиркала у вікно” (Петро Панч). Нервувати людину може щось чи хтось інший, а не вона саму себе: “Особливо це чомусь нервувало, непокоїло Никанора” (Іван Ле).

Якщо треба передати стан збудження, роздратування, тоді доречне слово нервуватися: “Бжеський нервувався і, чекаючи на відповідь, роздратовано тарабанив пальцями по столу” (Зінаїда Тулуб).

* * *

“Останнім часом в українській мові після позначення римськими цифрами століття пишеться однакове скорочення -ст. для цього слова і в однині, і в множині. Як читати таке скорочене позначення століття в прикладі “У кінці ХХ і на початку ХХІ ст.”?

У прикладі “В кінці ХХ і на початку ХХІ ст.” іменник століття поставлено в однині, оскільки однорідними членами речення тут виступають не порядкові числівники (двадцяте, двадцять перше), а кінець і початок. Тому його слід читати так: “У кінці ХХ і на початку ХХІ століття” (а не століть).

* * *

“Як краще сказати: приурочувати відкриттю чи приурочувати до відкриття?”

Слова присвячувати, приурочувати зближуються в значенні “пов’язувати одну подію з іншою, один факт, явище з іншим”. Через таке зближення іноді плутають форми іменників, залежних від дієслів. Треба мати на увазі, що присвячувати (присвятити) керує безприйменниковим давальним відмінком іменників. Приміром: “Ціле життя своє присвятив Микола Лисенко збиранню української народної пісні” (Олександр Довженко). Дієслово приурочувати керує родовим відмінком з прийменником до: “Театр приурочив до відкриття сезону нову виставу” (з газети).

* * *

“Чи поєднуються прислівники доки і поти?”

Слова доки й доти, поки й поти, вживаючись при вираженні меж дії, виступають як взаємозалежні. “Вони танцювали доти, доки зовсім потомились” (Іван Нечуй-Левицький), “Поки щастя плужить, поти приятель служить” (Матвій Номис).

Не можна перемішувати цих спарених прислівників і ставити доти з поти, а поки з доти, як це часом бездумно роблять. Чуття мови підказує неприродність такого сполучення.

* * *

“Чим розрізняються слова гірський, гірничий та гірницький?”

Тим, що передають різні значення.

Гірський — прикметник від іменника гора. “Гірський орел нерухомо завис у піднебессі” (Семен Журахович). Усе, що пов’язане з вивченням, видобутком і використанням корисних копалин, об’єднується лексемою гірничий. Гірничий комбінат, гірничий інститут. А гірницький — той, що стосується гірника. Гірницький колектив, гірницькі звичаї.

* * *

“Чим передається на письмі зменшена міра якості?”

Суфіксами -уват- (-юват-), -ав- (-яв-): жовтуватий, зеленуватий, синюватий, білявий, чорнявий. Словами: трохи низький, дещо повільний, ледь теплий, не дуже свіжий, не зовсім смачний. Прислівники вищого й найвищого ступенів збігаються звучанням з прикметниками відповідних форм у середньому роді: веселіше — яке? веселіше — як? гостріше — яке? гостріше — як? Їхній зміст з’ясовують з контексту за допомогою питань.

“Чи можна вважати, що слово батьківщина поступово втрачає значення “спадщина після батьків” і стає синонімом лише іменника вітчизна?”

Лексема батьківщина має кілька значень. По-перше, вона означає країну стосовно людей, які народилися в ній та є її громадянами; по-друге, вживається переносно, позначаючи місце походження чи виникнення чогось. В обох випадках наголос у цьому слові ставимо на першому або на передостанньому складі.

Тільки з наголосом на першому складі виступає батьківщина в значенні “спадщина від батьків” узагалі й “спадковий маєток” зокрема. Звичайно, останнє тепер сприймається як застаріле (і це відбито в словниках). Та й батьківщина в розумінні “спадщина від батьків” (узагалі) вживається набагато рідше (тільки в художній літературі, усному мовленні). Зате активно використовують іменник спадщина — офіційний юридичний термін.

* * *

“Яким закінченням давального відмінка однини іменників чоловічого роду другої відміни надавати перевагу: -ові, -еві (-єві) чи -у (-ю)?”

Прочитаймо уважно твори Тараса Шевченка і переконаємося, що тільки поодинокі іменники він уживав із закінченням -у (-ю). Микола Вороний, котрого вважали добрим знавцем української мови, назвав одну з своїх поезій “Іванові Франкові”, не вбачаючи в цьому (поруч два слова з -ові) стилістичної невправності. Леся Українка, присвячуючи вірш Драгоманову, написала “Дядькові Михайлові”.

Однак за радянських часів відійшла на периферію природна українська форма на -ові, -еві (-єві) у назвах осіб: редакторові, видавцеві, співцеві, Сергієві (до речі, деякі посібники й сьогодні не рекомендують користуватися нею в діловому мовленні). Натомість активізувалася форма на -у (-ю), властива російській мові: директору Івану Панченку, військовослужбовцю Павлу Власенку.

Не зовсім вдало зі стилістичного погляду звучать такі вислови. Що ж тут вимагає літературна норма? Коли в давальному відмінку стоїть одне слово, слід послуговуватися формою з -ові, -еві (-єві): подякувати за допомогу приятелеві, зателефонувати батькові. Якщо ж два слова, то одне з них уживаємо з -ові, -еві (-єві), а друге з -у (-ю). Загалом перевагу треба надавати закінченню -ові, -еві (-єві). Тут кілька причин. Перша. Так каже більшість людей: з трьох наріч загальнонародної української мови воно переважає в двох — південно-східному та південно-західному. Друга. Закінчення -у (-ю) має велика кількість іменників у родовому відмінку: вітру, гніву, університету, цукру, болю тощо. Третя. Це закінчення притаманне також групі іменників у кличному відмінку: полковнику, сину, вихователю, вчителю, добродію, краю.

* * *

“Який зміст передає слово відносини?”

У ХІХ — на початку ХХ сторіччя воно позначало не тільки взаємність у стосунках між людьми, а й ставлення особи (чи осіб) до когось. “Зрештою ми одне одному не заважаємо і тримаємося у гречних відносинах” (Леся Українка), “Мої відносини до панни Анелі тривожать мене” (Михайло Коцюбинський).

У сучасній літературній мові цей іменник у значенні “ставлення” не виступає. Він поширений як термін у суспільно-економічній, виробничій сферах, у дипломатії. Суспільні відносини, дипломатичні відносини.

* * *

“Наш дідусь, який колись працював у сільраді, полюбляв слово біжучий. А я тоді був малий і гадав, що це чоловік, який біжить. Чому його не почуєш тепер?”

Тому, що біжучий вважають застарілим. Замість нього використовують поточний. “Що далі, то частіше доводилося зупиняти той чи інший прилад на поточний ремонт” (Юрій Шовкопляс), поточні справи.

* * *

“У мене ім’я Нінель. Звідки воно походить?”

З колишнього Радянського Союзу. Утворене від зворотного прочитання прізвища (партійного псевдоніма) Ленін: Нінель.

* * *

“Чую: суржик, суржик, суржик. А що воно таке?”

Біда наша. Доречно навести висловлювання видатного мовознавця Бориса Антоненка-Давидовича: “Недобре, коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова одної мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик. Суржик не є й не може бути ознакою будь-якої культури, навпаки, він завжди відбиває некультурність частини людей...”

Науковці серйозно застерігають: суржик — своєрідна лінгвістична мутація. І є загроза, що наслідком цього процесу може стати втрата українською мовою унікальності, природності. Тому маємо наполегливо “виполювати” словесні “бур’яни”, всі оті получка (є ж зарплата), врем’янка (тимчасова споруда), груз і гружчик (вантаж, вантажник), прораб (виконроб), угольник (косинець), запчасті (запчастини), каменщик (муляр), волокита (тяганина), повод (привід), криша (дах, покрівля), крановщик (кранівник), заготовщик (заготівельник), закройщик (закрійник), отвьортка (викрутка), довіреність (доручення), налажений (налагоджений), бувший (колишній), відчитатися (прозвітувати), красити (фарбувати), приймати міри (вживати заходів), зверх плану (над план), слідуючі міроприємства (такі заходи), на заключення (на закінчення, наприкінці, підсумовуючи), на цих днях (цими днями)...

* * *

“Оце прочитав у газеті: “Тисячі кубометрів лісу одержували тоді щодня споживачі”. А хіба можна так сказати? “

Справді, ця фраза якась неприродна. Адже лісом зветься сукупність дерев, що ростуть на чималій площі землі. “Якийсь хижий птах з пронизливим криком вилетів з лісу” (Зінаїда Тулуб). Одержувати щодня ліс та ще й не гектарами, а кубометрами — неможлива річ.

Якщо слово ліс має українською мовою одне значення, то дерево — два: рослина (“На похиле дерево й кози скачуть” — прислів’я) і матеріал, який добувають з неї на господарські потреби (“Я покажу, де є хороше дерево на хату” — Леся Українка). Отже, фразу, що її наводить читач, слід було б відредагувати так: “Тисячі кубометрів дерева одержували тоді щодня споживачі”.

“Чи взаємозамінні іменники людина і чоловік?”

Відповідаємо на запитання читачівНе завжди, бо кожен з них має свої особливості. Слово людина виступає найчастіше в значенні “жива істота, якій властиві мислення, мова, здатність створювати й використовувати знаряддя в процесі суспільної праці”. Вона і носій найвищих моральних та інтелектуальних якостей: “Людина — це звучить гордо”. У такому розумінні вживати лексему чоловік замість людина не треба. Зате тільки іменник чоловік слід сполучати з кількісними числівниками. Утім, маємо пам’ятати, що в українській мові нормативними є звороти два чоловіки і два чоловіка, котрі передають різне значення. Коли йдеться про представників чоловічої статі, то при числівниках два, три, чотири використовують форму називного — чоловіки, а коли про осіб обох статей, форму родового відмінка — чоловіка. Якщо змінити звичайний порядок слів, тобто поставити кількісний числівник після іменника, тоді вислови типу шість чоловік, двадцять, тридцять чоловік (а не людей) виражатимуть неточність, приблизність твердження (чоловік шість).

А ось збірні числівники двоє, троє, четверо, семеро, п’ятнадцятеро та ін. поєднуються лише з іменником люди (можуть виступати і без нього, але при цьому його мають на увазі). Наприклад: “До крамниці зайшло четверо людей” (“До крамниці зайшло четверо”). Зі словом люди сполучаються також дробові числівники, коли мовиться про гурт, колектив. “Третина людей у вихідні виїхала за місто” (або “Третина у вихідні виїхала за місто”). Проте іноді, характеризуючи когось, уживаємо паралельно лексеми людина й чоловік. “Він людина допитлива” — “Він чоловік допитливий” (зрозуміло, про жінку в такому разі кажемо тільки людина). Застосування слова чоловік, а не людина часто підкреслює, що йдеться про особу чоловічої статі. “Більше за всіх кричав чоловік у фуфайці, підперезаний кулеметною стрічкою” (Григорій Тютюнник). Якби автор поставив тут людина, то не можна було б збагнути, про кого мова — про чоловіка чи жінку.

Іменник чоловік виступає також як синонім розмовного дядько: “Аж ось іде (Василь) своєю дорогою, бачить, чоловік віз мішки від вітряка, та вісь йому й уломилась” (Григорій Квітка-Основ’яненко). Отже, в більш “точних” стилях — науковому та публіцистичному — останнім часом накреслилася тенденція розрізняти лексеми людина й чоловік. Себто чоловік найчастіше позначає одруженого і разом з рідкісним у нашій мові словом мужчина передає значення “особа чоловічої статі”. У решті випадків послуговуємося іменником людина. Однак у розмовному та в художньому стилях ці слова виступають паралельно, є взаємозамінними.

* * *

“Який вислів уживати: із-за хвороби чи через хворобу?”

Основне призначення прийменника з-за (фонетичний варіант із-за) — вказувати на просторові відношення. Згадаймо Шевченкові рядки “Із-за лісу, з-за туману місяць випливає” або Гончарове “Був він родом десь із-за Карпат”. Проте носії так званого суржика із-за вживають переважно при позначенні причиновості, як у російській мові. Тому не можна вважати правильними фрази: “Із-за хвороби мій приятель не пішов на концерт”, “Із-за цього порушуються угоди”, “Із-за тебе я постраждав”. У таких випадках доречний прийменник через. Порівняймо: из-за отсутствия — через відсутність; из-за собственной неосторожности — через власну необережність.

* * *

“Як краще сказати: турчанка чи туркеня?”

Від етнонімів грек, німець, турок в українській мові є паралельні утворення для називання жінок: грекиня — гречанка, німкеня — німка, туркеня — турчанка. У засобах масової інформації, наголошує мовознавець Олександр Пономарів, переважають форми на -ка. Однак давнішу традицію мають форми на -еня (-иня): “Пасажирів мало: в 1-му класі ні одного, в 2-му, окрім мене, ще одна молоденька грекиня та двоє росіян” (Леся Українка); “Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню” (Панько Куліш). У словнику за редакцією Бориса Грінченка з утворень на -ка є лише німка як другорядний варіант до німкеня; гречанки й турчанки немає. Виходить, нам теж треба віддавати перевагу питомим українським формам грекиня, німкеня, туркеня.

* * *

“Якось я прочитав фразу “Стрельченко — самий найкращий студент на курсі”. Чи правильна вона? “

Найкращий — найвищий ступінь порівняння якісного прикметника гарний (а також добрий, хороший). Його утворюють від форми вищого ступеня цього прикметника за допомогою префікса най-. Така форма дуже поширена в літературній мові — найсумлінніший, найбільший; зрідка вона може підсилюватися вживанням часток що і як (у ролі префікса) — щонайсумлінніший, якнайбільший. “...Питає дика рожа: “Чи я хороша?” А ясень їй киває в верховітті: “Найкраща в світі!” (Леся Українка). Але в усному мовленні часто сполучають форму найвищого ступеня прикметника зі словом самий (самий найкращий), що є стилістично небажаним. Уживається також словосполучення, яке виражає найвищий ступінь ознаки і складається з слова самий плюс звичайний прикметник (самий веселий, самий щирий). Це знову-таки порушення літературної норми.

Таким чином, фраза “Стрельченко — самий найкращий студент на курсі” неправильна. Лексема самий у ній зайва.

* * *

“Чи доцільно користуватися словом перестарілий?”

Серед значень, які має український префікс пере-, звернімо увагу на те, що властиве словам переспілий, передержаний. Отже, є спілий огірок, спілий помідор і відповідно — переспілий. І аналогічно — старий, від якого походить дієприкметник перестарілий. Такий відтінок має й престарілий, що вживається (як і перестарілий) у побутовому мовленні, в пресі. Однак ці слова використовувати не варто, бо ними можна образити літніх людей.

* * *

“Чи буває іменник чорнило в множині?”

Ні, не буває. То люди, які не знають добре української мови, накинули йому таку властивість: “Ще не висохли чорнила”, “Лист написаний синіми чорнилами”. Правильні варіанти такі: ще не висохло чорнило, листа написано синім чорнилом.

* * *

“Як грамотно написати: понадплановий чи надплановий?”

В усному мовленні у словах типу надплановий (наднормовий, надшвидкісний тощо) часом замість компонента над уживають понад (понадплановий, понаднормовий). Цього робити не слід. Адже в літературній мові переважає перший варіант: надплановий. Те саме стосується і словосполучення над план, яке не рекомендують замінювати на понад план.

* * *

“Чим розрізняються у вживанні слова спеціальність, професія, фах?”

Відтінками значення. Спеціальність — окрема галузь науки, техніки, мистецтва і т. ін., в котрій людина працює; основна кваліфікація. “Потім признався (Адаменко), що його спеціальність— медицина, а в армії був за ветеринарного фельдшера” (Юрій Яновський), “Потрібні були і лікарі, і цирульники, і теслярі, і ливарники, і архітектори, і каменярі, і друкарі — різні майстри різних спеціальностей (Оксана Іваненко).

Професія — рід занять, певна форма трудової діяльності. Вибір професії, професія вчителя. Це слово найчастіше виступає як родове поняття стосовно іменника спеціальність, тому замінювати їх одне одним не бажано. Порівняймо: за професією будівельник, за спеціальністю штукатур. Фах уживається з обома значеннями. Фах учителя, журналіст за фахом.

* * *

“Грати першу скрипку чи головну?”

Фразеологічний зворот грати першу скрипку передає зміст “мати найбільше значення, бути найвпливовішим у якійсь справі”. “Першу скрипку завжди грає Коваль” (Вадим Собко). Іноді в цьому словосполученні замість перша ставлять головна. “Механізатори грають головну скрипку на збиранні врожаю” (з газети). Таку заміну не можна вважати правомірною, бо в музичній (оркестровій) практиці, звідки походить вислів, є термін перша скрипка, а не головна.

* * *

“Яке з двох близькозвучних слів потрібно вживати — приналежність чи належність?”

Штучний витвір приналежність, хоч і набув великого поширення, одначе його існування нічим не вмотивоване, бо в сучасній українській літературній мові немає лексем приналежати і приналежний. Єдино можливим варіантом у цьому випадку є належність, утворене від належний. “Почав (начальник міліції) питати й записувати: ім’я, літа, соцстан, партійну належність” (Андрій Головко), “Обов’язковою належністю костюма всіх південних слов’ян була коротка безрукавка” (з журналу).

* * *

“Коли біля перехідного дієслова ставити іменник у знахідному відмінку, а коли в родовому?”

Перехідне дієслово здебільшого керує знахідним відмінком без прийменника (відповідає на питання кого? або що?): студент написав курсову роботу, учень розв’язав задачу, художник намалював картину, викладач прочитав лекцію, приятель надіслав телеграму.

Якщо присудок виражає заперечення, то прямий додаток виступає в родовому відмінку: не написав курсової роботи, не розв’язав задачі, не намалював картини... Згадаймо рядки відомої пісні: “Ой не хочу хатки, ані сіножатки, ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка”.

Родовий відмінок означає також, що дія переходить лише на частину предмета: з’їсти хліба, випити води, тобто не весь хліб, не всю воду. Кажемо: позич мені книжки. І хоч маємо на увазі цілу книжку, але формою родового відмінка виражаємо обмеження часу — беремо її не назавжди, а, скажімо, на кілька днів.

* * *

“Я знаю, що бажаючий, захоплюючий, хвилюючий і подібні до них слова, котрі рябіють на сторінках нашої преси та звучать у ефірі, ненормативні. А як їх уникати?”

Вдаючись до описових форм, близьких значенням прикметників та інших замінників. Наприклад, замість бажаючий можна вжити конструкцію “той, хто (який, що) бажає” або лексему охочий, котра цілком відповідає цьому поняттю: “В козацькому таборі.. не чути було ні співів, ні криків, не виїжджали з табору молодці, охочі помірятися з паном силою” (Яків Качура).

Газетну фразу “Особливо захоплюючі туристські мандрівки Карпатами” можна виправити, замінивши в ній захоплюючі дієсловом захоплюють (“Особливо захоплюють...”), чи скористатися одним з прикметників: захопливий, привабливий, звабливий, знадливий, знадний, принадний (“Особливо привабливі мандрівки...”).

Не тільки із стилістичних міркувань, а й щоб не пантеличити людей незграбним словом хвилюючий, маємо звертатися до природних прикметників: зворушливий (“Зворушливий вияв материнської любові”), бентежний (“Якийсь теплий, бентежний сум стискав її серце” (Василь Козаченко), збудний, збудливий (“Збудний запах гарячого кулешу приємно лоскотав у ніздрях” (Яків Качура), животрепетний (“Оповідання на животрепетну тему”).

* * *

“Чи не здається вам, що прикметник древній у нас витискує з уживання свої синоніми?”

Ми в цьому переконані. Послухаймо лишень мовознавця Олександра Пономарева. Слов’янські мови взагалі, а українська особливо, каже він, багаті на синоніми. І завдання та обов’язок усіх працівників пера полягає в невтомному вивченні синонімічного розмаїття рідної мови, в ознайомленні з ним широкого загалу читачів, слухачів, глядачів. На жаль, доводиться констатувати, що не всі приділяють належну увагу виборові слова з синонімічного ряду. Часто-густо обирають якийсь один варіант, та й то не найліпший із фонетичних, граматичних та інших міркувань. За приклад можуть правити синоніми стародавній, давній, прадавній, старий, старовинний, правічний, предковічний, вікодавній, старожитній, древній, з-поміж яких у засобах масової інформації вживають чомусь лише слово древній, хоч воно стоїть аж у кінці цього ряду.

А “Словник української мови” подає древній з позначками розмовне й рідковживане. І воно не може входити до утворень офіційно-ділового характеру. Тому треба писати давньоруські князі, Давня Русь (Київська Русь).

* * *

“Які наймення слід використовувати для позначення місцевості обабіч нашої головної водної артерії — Славутича?”

Найбільш українська назва Наддніпрянщина. Вона має перевагу над морфологічними синонімами Придніпров’я і Подніпров’я.

Підготував Борис РОГОЗА, ”Хрещатик”

НАЗАД ЗМІСТ ВПЕРЕД
 
© Редакція газети "Хрещатик" Тел./факс: (044) 235-3260.