Уроки державної мови Уроки державної мови Уроки державної мови
 
НАЗАД ЗМІСТ ВПЕРЕД

Відповідаємо на запитання читачів (XII)

“Шановна редакціє! Нетерпляче очікуємо кожної публікації “Уроків державної мови”. Вони цінні насамперед тим, що тут розглядаються складні випадки українського літературного слововживання. Подаються стислі поради, які саме лексеми чи вислови найдоцільніше вживати, щоб передати потрібний зміст. Робляться певні застереження щодо неправильного або небажаного використання тих чи тих слів у певних значеннях. Ці рекомендації дуже допомагають нам, читачам, позбуватися суржику і покручів, що вкоренилися в мовному спілкуванні. Дякуємо вам.

Просимо розтлумачити правомірність уживання звертань пан, пані, панове на теперішньому етапі буття нашої спільноти.

За більшовицьких часів універсальною формою звертання було слово товариш. Щоправда, як в усній, так і в письмовій формах воно постійно еволюціонувало: “т. Вухналь”, “тов. Вухналь”, “товариш Вухналь Йосип Васильович”. Усі різновиди прийнятої норми варіювалися залежно від того, хто і на якому щаблі стояв. Ніхто не наважувався звернутися до будь-кого зі словом пан, бо ризикував почути від якогось “гегемона” презирливе “пхе” — у ліпшому випадку, а в гіршому — потрапити “до д’ної ями”...

Зі словом громадянин частіше зверталися до тих, кого позбавляли громадянських прав або ж щоб дистанціюватися. Лексемою добродій краще було не послуговуватися, бо тоді людину сприймали як причетну до колишньої Директорії...

Слово мадам було лайливе. Ним обзивали, коли хотіли натякнути на сумнівні морально-етичні якості особи. Таке зміщення понять у вживанні слів-звертань, та ще й узятих з чужих мов, створило свій макаронічний стиль, щось на зразок “Эй, девушка в светлой кофточке!”, “Эй, мужчина в темной шляпе!” Незрідка доводилося спостерігати, як до незнайомих зверталися “ніяк”, тобто ставили запитання, висловлювали міркування начебто безадресно, у простір з надією, що хтось прийме це “на себе” і відповість чи втягнеться в розмову.

Лише на початку 90-х років лаконічне, милозвучне і найбільш відповідне саме українській спільноті звертання пан, пані, панове стало начебто набувати прав громадянства. Ці слова з притаманним їм стримано-емоційним і водночас найповнішим виявленням поваги зазвучали у побуті, в офіційних стосунках, у інших сферах.

Першими проти цього просто-таки з обскурантським запалом виступили законотворці, товариші народні депутати, колишні обкомівці. Вірні ідеям пролетарської солідарності їх підтримали ще зліші секретарі райкомів партії. Ну, а електорат — він і є електорат... Так швиденько і повернулися до вже звичного “ніяк”. Так і кажемо, так і пишемо, як на сходняку — “Вухналь”.

Можливо, є відповідна інституція, яка має регламентувати такі питання? Будемо вдячні, якщо повідомите нам про це.

З повагою, Борис Іванович Кульчицький, Київ-60, вул. Ольжича, 9-а, кв. 25”.

Шановний Борисе Івановичу!

Сьогодні багато хто в Україні вже не хоче користуватися словом товариш, яке зганьбили більшовики (втім, воно зберігає своє термінологічне значення у військовій сфері), але й до звертань пане, пані, панно, панове люди не призвичаїлися, хоч дванадцять років живемо в незалежній державі. Не призвичаїлися, бо ніхто — ні владні структури, ні відповідні наукові установи та громадські організації — не пропагують цих форм, не роз’яснюють важливості їхнього застосування. Тому й чуємо часто у відповідь: “Та який я в біса пан...” або “Теж мені пани, на трьох одні штани...” А деякі мешканці нашої країни ще й досі перебувають у полоні облудних ідеалів радянської доби, категорично, агресивно виступають проти слова пан як форми звертання. І це тоді, коли її активно використовує увесь західний слов’янський світ, а також прикарпатський регіон України.

У документах форма пан уживається з ім’ям, прізвищем, назвою посади, тобто порівняно з добродій має виразне забарвлення офіційності. А до колективу людей, до аудиторії слухачів варто звертатися: панове, шановні пані й панове, шановне товариство, вельмишановне зібрання.

Інстанцією, яка може докладніше поінформувати вас з цього питання, є академічні інститути української мови та мовознавства. Їхня адреса: Київ-1, вулиця Михайла Грушевського, 4.

* * *

“Зраджувати мені чи зраджувати мене?”

В українській мові зраджують кого або що (знахідний відмінок). Якщо хтось, бува, відступає від норми і вживає зраджує кому-чому, то це помилка, яку можна пояснити впливом російської мови. Адже росіяни изменяют кому-чему (давальний відмінок) і ніколи ніде не изменяют кого-что.

Ось як писали наші класики: “Зрадив дівчину кохану (кого)” (Степан Руданський); “Та доля лихая зрадила хутко його (кого)” (Леся Українка); “Зрадив він народну справу (що)” (Панько Куліш); “Я зрадив би себе (кого), якби дививсь інакше” (Володимир Самійленко); “Князі й бояри... зраджують край свій (що)” (Іван Франко).

* * *

“Чи можна вживати в літературній мові паралельно із завжди слово завше?”

Обидва ці прислівники їй властиві. Мають значення “постійно, повсякчас, у будь-який час; навіки, довічно”. Завжди — стилістично нейтральне, а завше вживається частіше в художньому стилі, зокрема трапляється воно в народних піснях: “У мене чари завше готові — білеє личко, чорнії брови” або “В нашій світлиці, я знаю, завше неділя була”. Для одних мовців звичніше слово завжди, для інших — завше. Це залежить від мовного оточення, від розмовної традиції. Останнім часом слово завше поширилося в поезії, публіцистиці.

Не зовсім доречним є прислівник завше у книжних стилях — науковому, офіційно-діловому. Як порушення сучасної стилістичної норми сприймається його вживання в такому контексті: “Кількість елементарних частинок не завше (треба: не завжди) однакова”.

Підготував Борис РОГОЗА, ”Хрещатик”

НАЗАД ЗМІСТ ВПЕРЕД
 
© Редакція газети "Хрещатик" Тел./факс: (044) 235-3260.
изучение разговорного английского языка на курсах тут