Пошук  
НАЗАД ЗМІСТ ВПЕРЕД

“Красивий чи вродливий?”

Гарний, вродливий, красний, красивий, чудовий — ці українські прикметники значеннєво дуже близькі між собою й відповідають російським красивый, хороший. Але, як наголошував Борис Антоненко-Давидович, дехто так уподобав слово красивий, що забув усі інші синоніми: красива дівчина, хоч можна сказати й гарна (вродлива, красна). “Який красивий будинок!” — вигукує співрозмовник, не замислюючись над тим, що, може, ліпше звучатиме: гарний (чудовий) будинок. Ось кілька прикладів із нашої класичної літератури та фольклору: “Гарна, як квітка гайова” (Матвій Номис); “На городі верба рясна, там стояла дівка красна” (народна пісня); “Вишию лишень я йому подушку гарну напродиво” (Іван Нечуй-Левицький); “Не родись багатий та вродливий, а родись при долі та щасливий” (Матвій Номис). Прикметникові красивий народна мова надавала трохи іншого значення, ніж дехто надає тепер,— він указує не на саму красу, а на те, що робить людину саме такою. “Прибігли до його трупа, покропили цілющою водою — він зціливсь; покропили красивою — то був гарний, а це ще кращий став” (казки й прислів’я, що записав Іван Манжура). Як бачимо, українська класика й народна мова широко використовували синоніми, дуже рідко вдаючись до прикметника красивий. Таких прикладів можна навести багато, не кажучи ще й про слова-діалектизми, приміром: гожий, пригожий, красовитий, ловкий, файний (“Кажуть люди, кажуть, що я — файна дівка” — закарпатська пісня; “Ловкий парубок” — із живих уст на Полтавщині;

“Вдовине личко красовите” — Марко Вовчок). То яка потреба збіднювати мову, забувши про словесну різноманітність, і пересипати писаний текст чи усне мовлення одним-однісіньким словом красивий? А тим часом ми вживаємо його навіть там, де воно ніскільки не підходить: “Твій вчинок — дуже некрасивий”.

* * *

“Які особливості має особовий займенник середнього роду воно?”

Він може відповідати роду іменника, якого заступає. (“Послухай море, як воно говорить”,— Тарас Шевченко). А в деяких випадках може й не відповідати, замінюючи іменники чоловічого або жіночого роду: “Та де ж таки йому за писаря ставати? Воно ж таке молоде й дурне” (Словник Бориса Грінченка). Тут займенник воно поставлений замість іменника чоловічого роду, щоб висловити тим певну зневагу. “Куди їй заміж? Хто її візьме? Таке ж воно недорікувате, ще й негарне до того” (з живих уст). У цій фразі займенник воно виступає замість іменника жіночого роду з тих же причин. Згаданий займенник може замінювати іменники чоловічого й жіночого роду також для того, щоб висловити ласкаве або пестливе ставлення до когось. “Гомонить він до мене. А я все мовчу. Воно поміж народом пленталось, та й бачило доволі... Говорить до мене, а я усе соромлюсь” (Ганна Барвінок). Користуються цим займенником і тоді, коли йдеться про невідому, лиху особу. “Чую, а воно вже в комору залізло й шарудить там” (із живих уст).

Цей займенник може не заступати іменників, виконуючи в реченні функцію частки, відповідно до російського слова это у висловах типу что это за штука? “А що ж воно таке?” (Леся Українка); “І що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла — Ониську та бабу Середиху” (Андрій Головко).

* * *

“Що означає слово автокефальний?”

Автокефальний, тобто незалежний, дослівно в перекладі з грецької означає “сам голова”. Слово відоме з V сторіччя.

Автокефальними традиційно називають національні незалежні православні церкви, що мають своє самоврядування, свого главу. Вони об’єднуються як рівноправні у Вселенську православну церкву. Найдавніші з них, що існують і досі,— це Єрусалимська, Олександрівська, Царгородська.

Українська православна церква, прийнявши віру від Царгорода (Константинополя), фактично 700 років була автокефальною, доки Москва повністю підпорядкувала її собі.

Новий рух за відродження нашого православ’я почався 1989 року. Нині маємо автокефальну церкву на рідній землі.

* * *

“Коли в словах треба писати апостроф, а коли — ні?”

Апостроф ставимо:

1. Після губних приголосних б, п, в, м, ф перед я, ю, є, ї. Б’ю, п’є, п’ять, в’ю, у здоров’ї, в’язи, В’ячеслав, Дем’янськ, м’ясо, м’яч, мереф’янський, рум’яний, верф’ю, тім’я, Стеф’юк.

2. Після р наприкінці складу. Бур’ян, кур’єр, надвечір’я, матір’ю, міжгір’я, пір’я, на подвір’ї.

3. Після к в імені Лук’ян і похідних від нього. Лук’яненко, Лук’янівка, лук’янівський.

4. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний. Без’язикий, під’їзд, з’єднаний, з’явитися, об’єм, об’ява, під’їхати, роз’юшити, роз’яснити; дит’ясла, пан’європейський, пів’їжака, пів’яблука, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи.

5. У словах іншомовного походження після б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р. Б’єф, комп’ютер, п’єдестал, інтерв’ю, прем’єр, миш’як, кар’єра; П’ємонт, П’яченца, Рив’єра, Ак’яб, Іх’ямас; Барб’є, Б’єрнсон, Б’юкенен, Женев’єва, Ф’єзоле, Монтеск’є, Руж’є, Фур’є.

Після кінцевого приголосного префікса. Ад’юнкт, ад’ютант, ін’єкція, кон’юнктура.

Апостроф не ставимо:

1. Коли перед губним є інший приголосний (крім р), який належить до кореня. Дзвякнути, духмяний, мавпячий, медвяний, свято, святкувати, тьмяний, цвях, але: верб’я, торф’яний, черв’як. Якщо такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишеться, як і в тих же словах без префікса. Зв’язок, зв’ялити, підв’язати, розм’якшити.

2. Після р, що позначає м’який приголосний. Буря, буряк, крякнути, крюк, рябий, ряд, рядок, ряска, рюкзак; Рясецький, Рєпін.

3. Після губних приголосних та р перед йо. Воробйов, Муравйов, серйозність, курйоз.

4. Після б, п, в, м, ф, ж, ч, ш, г, к, х перед я, ю, є в словах іншомовного походження. Бюлетень, пюре; Мюллер, Гюго.

НАЗАД ЗМІСТ ВПЕРЕД

META - украинская поисковая система Украинский портАл Старт Украина

Tata-2004
...